Давним-давно, в старовину, жив один чоловік, добрий і працьовитий. Все у нього було – і будинок, повний всякого добра, і коні, і вівці, і рогата худоба. Тільки дітей не було, і він дуже про те сумував. Кожен день заходили до нього подорожні з далеких країн. Привітний господар зустрічав їх привітно, запрошував в будинок, а господиня поралася біля вогнища, частування готувала.

І ось видався такий день, коли ніхто не зайшов в гостинний будинок до самого вечора. Вийшов господар на вулицю подивитися, чи не йде який-небудь мандрівник, а якщо йде, так зазвати його до себе. Чекав-чекав, ніч настала, а подорожніх немає як немає. Сумно йому стало. Вже він хотів повернутися додому, як раптом побачив, що по темній вулиці йде старець з білою бородою до пояса. Підійшов до нього старець і каже:

– Добрий вечір, синку!

– Ласкаво просимо, старче! Що так пізно йдеш? Чи не хочеш зайти до мене в хату переночувати?

Зрадів старець і пішов до доброї людини. Увійшли до хати. Господиня гостю рада, засукала рукава і заходилася готувати ситна вечеря. Після вечері старець став розпитувати господарів, як вони живуть та чи є у них все, що їм потрібно.

– Живемо-то ми добре, – відповіла господиня, – будинок у нас повна чаша! Ось тільки дитинку немає, нікого в колисці піснями колисати.

– Чи не журіться, – сказав старець, – буде у вас і дитинка. Ну, а тепер пора спати – вже за північ перевалило.

На ранок білобородий старець встав рано і зібрався йти. Господар провів його до околиці. На прощання старець понишпорив у себе в кишені, вийняв рум’яне яблуко і подав його привітному господареві.

– Візьми яблуко! Прийдеш додому, розріж його навпіл. Одну половинку з’їси разом з дружиною. Через дев’ять місяців вона народить тобі чудового хлопчика. І буде у нього прикмета – зірка на чолі. Виросте – стане Юнак-богатирем, яких світ не відивал.- Потім старець засунув руку в торбу і вийняв складну саблю.- Ось тобі шабля, – каже.- Бережи її гарненько. А коли синові твоєму виповниться двадцять років, віддай шаблю йому і скажи, що, коли прийде нужда, шабля сама вискочить з піхов. Але якщо не син твій, а хто інший вийме її з піхов, юнак із зіркою на чолі помре в ту ж мить. Іншу половину яблука ти разрежь на дванадцять скибочок. Є у тебе дванадцять нежеребого кобил. Дай їм з’їсти по шматочку. Одна з них принесе тобі лошати з рогом на лобі. Бережи його як зіницю ока – на ньому твій син буде верхом їздити. Ну, прощай, будь здоров!

Повернувся додому гостинний господар і в точності виконав наказ старця. Довго чи коротко, на світ з’явилися хлопчик із зіркою на чолі і лоша з рогом на лобі.

Ріс хлопчик, підростав, і ось виповнилося йому двадцять років. Став він ходити на полювання в гори і щоразу приносив додому оленів і сарн, а раз навіть притягнув ведмедя-стерв’ятника.

І ось одного разу рознісся по селу чутка, що в місті з’явився страшний юнак – сила у нього богатирська, може дві кінські підкови переламати. Тоді син-молодець сказав батькові, що хоче піти в місто, подивитися на цього силача.

– Іди, синку, тільки спочатку вибери собі коня зі стайні.

Пішов молодий юнак на стайню, схопив одного коня за хвіст, повертали у себе над головою і викинув його за ворота; потім схопив за хвіст іншого коня, покрутив, викинув; потім – третього, четвертого, п’ятого – поки всіх не перебрав.

– Невже немає у нас коня краще? – запитує юнак конюхів.

– Є, як не бути! Та тільки у нього ріг на лобі. З норовом кінь – брикається, кусається. Такого об’їздити не можна, не годиться він для їзди.

Підійшов юнак до коня-антилопу, схопив його за хвіст, хоче підняти, а кінь і не ворухнеться – варто як укопаний.

– Ось це кінь на мене! – каже юнак.

Сів верхи на коня і під’їхав до батьків попрощатися.

Побачив батько, що син вибрав коня-єдинорога, порадів великою радістю і пішов за шаблею. Виніс її на двір, подав синові і передав йому наказ білобородого старця.

Юнак поцілував руку у батьків і вирушив у дорогу. Їхав-їхав, доїхав до міста, де жив знаменитий силач – той, що кінські підкови ламав. Знайшов його юнак в одній кузні і каже:

– Давай з тобою силою мірятися.

– Давай, – погодився силач.

Взяв він дві нові підкови в обидві руки і переломив, як кусень хліба.

Тут наш юнак спішився і взяв три підкови. Поклав їх одну на іншу і розкришився граючи.

Знаменитий силач вклонився йому в ноги.

– Визнаю, що ти сильніше мене! – каже.

Тоді юнак із зіркою на чолі сіл на свого коня-єдинорога і поїхав шукати інших богатирів, щоб і з ними силою помірятися. Довго він їздив, катував і випитував у всіх зустрічних і поперечних, де живуть знамениті юнаки. І сказали йому, що десь далеко, на горі, живе богатир і здолати його ніхто не в силах. Вершник попрямував в ту сторону. Ось під’їхав він до тієї горі, бачить – стоїть за огорожею білий будинок. Кінь-єдиноріг перестрибнув через огорожу. Негайно з будинку вибіг чоловік, скочив на вороного коня і кинувся на прибульця.

– Чого шукаєш в моєму домі? – кричить.

Юнак із зіркою на чолі вихопив свою шаблю і розсік повітря – по повітрю свист пішов. А противник його раптом відступив – побачив шаблю, побачив ріг на лобі у коня і очей з них не зводить. Зіскочив він зі свого вороного коня і впав на коліна перед Юнак.

– Визнаю тебе, гість, за такого юнака, якого немає рівних! Відтепер і довіку готовий я служити тобі вірою і правдою.

Юнак із зіркою на чолі вклав шаблю, спішився, увійшов в білий будинок. Тут служниці закрутився, приготували багату трапезу. Господар і гість сіли за стіл. Їли, пили, веселилися і, нарешті, побраталися. Господар став розповідати гостю, які дива він може творити.

– Я, – каже, – можу обернутися в ведмедя, в козу або в осла; можу ходити на руках головою вниз, а ногами працювати, як руками.

– Це все справи – чи не справи! Ну, а ще що можеш?

– Якщо припаду вухом до землі – почую, що говорять люди на всьому білому світі.

– Ось це добре! – сказав юнак із зіркою на челе.- А тепер прощай, побратим!

– Прощай, побратим! Час тобі добрий! Але коли ж ми знову побачимося і як мені знати, чи живий ти і чи не сталося чого з тобою?

– Я тобі скажу так, – відповів гість.- Візьми ось цю квітку. Він ріс в саду у моєї матері: вона його посадила в той день, коли я народився. З насінини виріс стебло, і з’явилися на ньому дві квітки. Розцвіли і до цього дня не зів’яли. А зів’януть вони, коли я помру. Візьми один, а у мене залишиться іншого. Кожен день дивись на свій. Поки він буде цвісти – знай, що я живу, а якщо зів’яне, – значить, мене вже немає в живих.

Сказав ці слова юнак із зіркою на чолі, скочив на коня-єдинорога, пришпорив його і вилетів з двору, як сокіл. Довго він мчав по зелених луках і лісах, переправився через дев’ять річок. На всіх шляхах і роздоріжжях питав перехожих і проїжджих, чи не зустрічався їм такий богатир, щоб найсильніша був. Хотілося йому з таким силою помірятися. Але ніхто не міг йому вказати такого богатиря.

І ось доїхав юнак із зіркою на чолі до одного глибокого озера. Посеред озера стояла хатина. Юнак торкнув коня – хотів його напоїти, але раптом з хатини вискочив чоловік з величезним черевом та як крикне:

– Гей ти, не пий моєї води! Я сам від спраги помираю – солоної риби наївся. Цілий тиждень я чекав, щоб річки наповнили озеро та спрагу мою вгамували.

Тут Черевань нахилився до води і одним духом випив все озеро.

Подивлюся юнак із зіркою на чолі, зіскочив з коня-єдинорога і завів розмову з водопійцей-Брюханов. Поговорили вони у приятельських стосунках стали побратимами. На прощання юнак із зіркою на чолі дав Брюханов інший свою квітку і розповів про нього; потім потиснув руку побратиму і поїхав.

Довго чи коротко, кінь-єдиноріг спустився в глибоку долину. У долині стояла висока вежа, крита золотий черепицею.

"Тут, напевно, живе якийсь великий чоловік", – подумав юнак із зіркою на чолі і постукав у замкнені ворота. Постукав він раз, другий, третій, потім заглянув через огорожу. Бачить – по кам’яних сходах спускається молода жінка, красуня писана, вся в шовку і золоті, на пальцях дорогоцінні камені виблискують. Підійшла вона до воріт, відімкнула їх, а як підняла очі на удалого доброго молодця, так і залилася сльозами.

– Про що плачеш, красуня? – питає її гість.

– Як же мені не плакати, невідомий юнак? Довелось мені стати дружиною розбійника. Але ж я царська дочка. Ось уже рік пройшов, як засватали мене за одного доброго молодця, красеня не гірше тебе, але в самий день весілля на палац мого батька напали розбійники і забрали мене у нареченого. Привезли сюди. І ось я тут цілісінький день проливаю сльози. Чорна у мене життя. Але не так мені гірко за себе, як за тебе – адже і ти загинеш в молоді літа. Розбійник може погубити тисячу таких, як ти.

– Не бійся, красуня, – каже юнак із зіркою на челе.- Я його переможу і на той світ відправлю.

Розбійник в той час був на полюванні. Побачив він здалеку, що якийсь вершник розмовляє з його полонянкою, спалахнув, як запалений порох, – іскри з очей посипалися – і погнав коня до башти. Але не встиг він під’їхати, як юнак із зіркою на чолі вихопив свою шаблю і розсік навпіл Разбойниково коня. Впав розбійник на землю. Ще раз замахнувся юнак і вдарив шаблею – убив розбійника наповал. А красуня стояла в сінях з ножем в руці: порішила руки на себе накласти, якщо розбійник здолає юнака. Але ось побачила вона, що розбійник мертвий, побігла відчиняти ворота переможцю і, заливаючись сльозами, кинулася його обіймати. Юнак із зіркою на чолі в’їхав у двір, відвів коня-єдинорога в стайню, а сам пішов у вежу, та так і залишився в ній жити, одружився на красуні царської дочки.

Довго чи коротко, дізнався цар, батько красуні, що розбійника вже немає в живих. І ось послав він сказати дочки, щоб вона поверталася додому – хоче-де батько видати її заміж за одного князя. Але красуня не погодилась повернутися і сказала посланцям:

– Передайте моєму батькові, що я вже заміжня і не треба мені ніякого князя.

Цар був злий чоловік. Став він шукати мисливців погубити юнака із зіркою на чолі, та нікого не знайшлося. І ось прийшла до палацу чаклунка, хитра, як лисиця, і каже:

– Цар-государ, я беруся погубити цього юнака і привести до тебе твою доньку. Багато ти мене нагородиш?

– Дам тобі торбу червінців, – відповідає цар.

Чаклунка переодяглася жебрачкою-торботрясом і пішла до башти, де жив юнак із зіркою на чолі. Він в той час був на полюванні. Постукала чаклунка в ворота, красуня підійшла, а чаклунка і каже їй:

– Донечка, пожалій мене! Немає у мене в хаті ні крихти хліба. подай мілостиньку!

Красуня була жаліслива. Винесла вона за ворота цілий кошик хліба, смаженого м’яса, плодів, подала чаклунки і каже:

– Прийде потреба, бабуся, ти знову прийди. Я завжди сиджу вдома одна. Приходь, поговоримо, я тобі ще чого-небудь подарую.

На другий день чаклунка дочекалась того години, коли юнак із зіркою на чолі поїхав на полювання, і знову припленталася. Нині прийде, – завтра прийде – ось і подружилася з царської дочкою. Стала хитра лисиця розпитувати красуню, як вона живе з чоловіком.

– В ладу живемо, – відповідає красавіца.- Чоловік від мене нічого не приховує.

– А ти не дуже-то вір чоловікові, – каже колдунья.- Бути того не може, щоб чоловік від тебе чогось не приховував. Так ось, наприклад, запитай у нього, в чому таємниця його життя, він тобі ні за що не скаже.

– Спробуй! Побачиш, що не скаже.

Пішла чаклунка. Увечері красуня накрила на стіл і сіла скраю; сидить похнюпившись.

– Чого зажурилася? – питає її юнак.

– Скажи, чи не приховуєш ти чого від мене?

– Сама знаєш, що не приховую.

– А чому ти мені досі не сказав, в чому таємниця твого життя?

– Скажу – біда буде.

– Прошу тебе, скажи! – просить жінка, а сама сльозами заливається.

Стривожився юнак, обійняв дружину.

– Не плач, – каже, – я тобі скажу. Таємниця мого життя криється в тій шаблі, що висить у мене на поясі. Поки я сам виймаю шаблю, нічого поганого зі мною не трапляється. Але якщо хто інший її вийме з піхов – я в ту ж мить помру. Це і є таємниця мого життя. А ти нікому про неї не розповідай, не те мені смерть.

На другий же день чаклунка дізналася таємницю – не зуміла красуня її зберегти. Увечері чаклунка зібралася йти додому, але, як тільки вийшла з двору, обернулася кішкою, пролізла під замкнені ворота, прокралася в вежу і причаїлася під ліжком в спальні юнака. Перед сном юнак зняв шаблю з пояса, ліг і заснув. Тоді чаклунка вилізла з-під ліжка, обернулася жінкою, схопила піхви, вийняла з них шаблю і викинула її у вікно. Шабля впала в озеро. В ту ж мить юнак із зіркою на чолі перестав дихати.

На ранок прокинулася красуня, заплакала, закричала, а чаклунка пішла сповістити царя. Дізнався злий цар, що зять його помер, озброїв цілий полк і відправив його силою забрати красуню. Але як тільки полк підійшов до воріт, за ворота вискочив кінь-єдиноріг, і почався лютий бій. Кінь-єдиноріг один бився з цілим полком, нікого не підпускав до башти.

У той же день побратими юнака помітили, що квіти їх зів’яли.

– Нашого побратима немає в живих! – крикнули вони і сплеснули руками.

Зібралися побратими і поїхали дізнатися, що трапилося. Той, що міг чути всі розмови на світлі, припав вухом до землі і почув, як чаклунка говорила царю:

– Не встигла я вийняти шаблю, як він перестав дихати.

– Я її кинула в озеро, що перед вежею.

– Ага! – сказав перший побратім.- Так ось хто занапастив найчарівнішої з юнаків! Стара чаклунка. Їдемо швидше, повернемо йому життя.

Сіли побратими на двох величезних гірських орлів, полетіли до башти і опустилися на березі озера. Черевань-водопійца нагнувся і одним духом випив всю воду. На дні озера блиснула оголена шабля. Перший побратим взяв її, піднявся по кам’яних сходах і увійшов в спальню, де лежав бездиханний юнак. Схопив піхви, і, як тільки вклав в них шаблю, юнак із зіркою на чолі протер очі і підвівся.

А в той час кінь-єдиноріг хоробро бився з царським полком і нікого не підпускав до башти. Юнак із зіркою на чолі скочив на ноги, взяв піхви з шаблею і вибіг на подвір’я. Вихователь він свою гостру шаблю, і, як тільки вона свиснула над головами ворогів, ті розбіглися в різні боки, як курчата. Юнак не став за ними гнатися, взяв у полон тільки царя і чаклунку.

Злого царя заточили в підземелля, а чаклунка теж отримала по заслугах – кинули її в озеро.